Конспекти уроків

Українська література 11 кл. філологічний профіль

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 1920-1930 pp.

Урок № 1 -2

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XX ст. ЯК НОВИЙ ЕТАП В ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ, ЇЇ ПЕРІОДИЗАЦІЯ. МОДЕРНІСТСЬКІ ТА АВАНГАРДИСТСЬКІ ТЕЧІЇ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Й ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ В ПЕРШУ ТРЕТИНУ XX ст. ЛІТЕРАТУРНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ. ЛІТЕРАТУРНА ДИСКУСІЯ 1925-1928 РОКІВ

Мета:          ознайомити учнів  з історичними   та суспільними

умовами розвитку літератури XX ст., її основ­ними напрямами, стильовим розмаїттям мистецтва 1920-х років, модерністськими та авангардист­ськими течіями в українській літературі 1920-х років та їх представниками; дати поняття про основні літе­ратурні організації та угруповання 1920-х років; розкрити суть літературної дискусії в Україні 1925- 1928 pp.; розвивати вміння виділяти головне і ство­рювати опорний конспект лекції; виховувати допит­ливість, бажання самостійно знаходити необхідну інформацію з метою поглиблення знань.

Теорія літератури: модернізм, символізм.

Обладнання: портрети письменників, фотоматеріали із зображен­ням реалій життя в Україні в XX столітті чи муль­тимедійна презентація.

Тип уроку: урок вивчення  нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I.            Організаційний момент

II.          Мотивація навчальної діяльності школярів.

Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

Цього року на уроках української літератури ми ознайомимося із доробком письменників XX ст. Це новий етап в історії націо­нальної культури, який характеризується складними історичними умовами її розвитку. XX століття принесло українській літературі високі злети і найскладніші випробування, вона пройшла різні етапи і періоди розвитку: революційний, воєнний, повоєнний, пострадянський. Кожний із них характеризується своїми особ­ливостями, своїми літературними героями. Сьогодні ми погово­римо про періодизацію української літератури вказаного відрізку часу, а також про особливості розвитку української літератури першої третини XX ст.

III.         Актуалізація опорних знань

Бесіда з учнями

•            3 літературою яких періодів ми ознайомилися в 10 класі? (70-90-х років та кінця XIX —початку XX ст.)

•            Назвіть найвідоміших представників кожного періоду.

•            Чим характеризується кожний із періодів? (70-90-ті роки XIX ст.— зародження натуралізму. З’являється журналіс­тика і публіцистика. Кінець XIX — початок XX — процві­тає модернізм.)

•            Що вам відомо про особливості суспільного й національно- культурного життя в Україні початку XX століття?

•            Згадайте, що сприяло розвиткові модерністських тенденцій в українській літературі кінця XIX — початку XX ст.

•            Назвіть основні модерністські напрями в літературі кінця XIX — початку XX ст. (Імпресіонізм, експресіонізм, неоро­мантизм, неореалізм, неокласицизм, символізм, футуризм)

•            Кого вважають зачинателем українського модернізму? (М. Во­роного)

IV.         Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1.   Лекція вчителя (учні сприймають на слух і складають конс­пект лекції. Лекція супроводжується ілюстрацією фотомате­ріалів чи мультимедійною презентацією)

На розвиток української літератури після 1917 р. значною мірою впливали політичні події, які відбулися в цей період в су­спільстві: Лютнева революція 1917 р. і визвольні змагання укра­їнського народу 1917-1920 pp.; масове знищення українського селянства та інтелігенції, яке розпочалося 1929-1930 pp. і досяг- ло апогею 1934 p., голодомор 1932-1933 pp., І з’їзд радянських письменників 1934 p., який став початком повної уніфікації літе­ратурного процесу на теренах СРСР; Друга світова війна 1939- 1945 pp. і об’єднання західних та східних українських земель у складі УРСР; спроба лібералізації життя радянського суспільства

М. Хрущовим, що почалася після смерті Й. Сталіна (1953) та XX з’їзду КПРС (1956); проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Саме тому літературний процес XX ст. тради­ційно поділяють на такі періоди: 1920-1930-ті pp., 1940-1950-ті pp., 1960-1990-ті pp.

За історико-хронологічним принципом українську літературу поділяють на такі періоди:

•            літературний процес 20-х pp. (період утопій українських націонал-комуністів і поступової ліквідації національного відродження України; «Празької школа» українських пись­менників та її роль у розвитку провідних тенденцій літератури в Україні);

•            література «розстріляного Відродження» і насаджування в літературі ідей соціалістичного реалізму (Література в умо­вах геноциду (голод 1932-1933 pp., сталінські репресії 1934- 1939 pp.; насадження комуністичної ідеології і вульгарної соціології в літературознавстві);

•            література періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 pp. (друга хвиля еміграції, література в таборах Ді-Пі, МУР, роз­виток української літературно-художньої періодики, книго­видавнича справа);

•            українська література повоєнного періоду (1946 — кінець 50-х pp.) в Україні і поза її межами;

•            література періоду відродження 60-х років (самвидавівська література, Нью-Йоркська група в діаспорі);

•            літературний процес 70-80 pp. в умовах брежнєвсько-суслов- ського ідеологічного засилля, репресій і форсованої русифіка­ції, формування сталих взаємин із діаспорою;

•            українська література періоду розпаду СРСР і утвердження національної і державної незалежності України.

Звичайно, це лише ескіз схеми літературного процесу XX ст.

за історико-хронологічним принципом. Насправді ж єдиної періо­дизації української літератури не складено.

Фактично XX ст. почалося для України з розв’язанням Першої світової війни, наприкінці якої вона постала як самостійна кра­їна. Смерть М. Коцюбинського та Лесі Українки (1913), І. Франка (1916), І. Нечуя-Левицького (1918) та Панаса Мирного (1920) стала ніби природною межею між двома етапами в розвитку української літератури першої половини XX ст. Лютнева революція 1917 р. в Петрограді відкрила нову добу для розвитку української нації. Було скасовано всі заборони та обмеження щодо української мови, за допомогою яких упродовж тривалого часу Російська імперія стримувала природний розвиток нашої культури. Для українських митців відкрилася можливість національної творчості. Цей під­несений, святковий настрій передав П. Тичина в збірці «Сонячні кларнети» та поемі «Золотий гомін».

Упродовж чотирьох років національно-державного відро­дження (1917-1920) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки літературно-мистецьких шкіл і напрямів (револю­ційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак), неокласики (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович), символісти (Д. Загул, В. Кобилянський), футуристи (М. Семенко) таін.). Почали діяти видавництва «Сяйво», «Шлях», «Дзвін», «Друкар», «Ґрунт», «Криниця» тощо. Виходили часописи та альманахи: «Літературно- науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Мис­тецтво», «Зшитки боротьби» таін. Лесь Курбас став засновником нового експериментального «Молодого театру» (пізніше — «Бере­зіль»). З тріумфом виступав реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського. У 1918 р. засновано Українську академію наук, яку очолив всесвітньовідомий учений В. Вернадський.

Період визвольних змагань 1917-1921 pp. (громадянської війни) примітний створенням українських держав на Придні­прянській (УHP) і Західній Україні (ЗУНР) та їхнім наступним офіційним об’єднанням (1919). Утілилася в життя давня мрія українців об’єднатися в складі однієї держави. У ці буремні дні українські письменники розділили долю свого народу. Багато з них пройшли крізь вир війни: В. Еллан-Блакитний, М. Хвильо­вий, М. Куліш, Г. Косинка, П. Панч, О. Довженко, В. Сосюра, Є. Маланюк та ін. Не повернувся з фронту М. Євшан, загинули від куль денікінської контррозвідки Г. Михайличенко і В. Чумак, був розстріляний у підвалах ЧК поет Г. Чупринка.

Поразка Української Народної Республіки, окупація захід­ноукраїнських земель Польщею і Румунією та поява 1921 р. УРСР суттєво позначилися на подальшій долі української літе­ратури XX ст. Від того часу і аж до кінця 1980-х pp. у літера­турному процесі виділяються два паралельні напрями: україн­ська радянська література та література еміграції. Були змушені покинути рідний край М. Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь; В. Самійленко, С. Черкасенко, М. Вороний, Д. Донцов, Д. Чижев- ський, Є. Маланюк, О. Ольжич і багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичини, Буковини і Закарпаття репрезен­тували такі імена, як В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.

В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літе­ратурного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготовлений попереднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої «укра­їнізації», тобто широкого впровадження української мови в усі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменників, переважна більшість яких була актив­ними учасниками революції та громадянської війни. З’явилося багато літературних угрупувань: «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Нова ґене- рація», «неокласики», МАРС (Майстерня революційного слова), ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), «Проліт- фронт», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменни­ків), «Молодняк» (Спілка комсомольських письменників) тощо. Проте мистецьке життя в УРСР мало право на існування лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології. Усі пись­менники поділялися за цим принципом на дві умовні категорії: «пролетарських», які у своїй творчості свідомо керувалися ідео­логічними настановами Комуністичної партії, та «попутників», що прагнули дотримуватися принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти радянської влади.

Основними темами художніх творів у ці роки були повалення самодержавства й суспільні процеси та явища в житті Укра­їни (оповідання і повісті М. Хвильового, А. Головка, І. Мики- тенка, гуморески Остапа Вишні, О. Ковіньки, драматичні твори І. Кочерги, І. Микитенка, М. Куліша; вірші В. Еллана- Блакитного, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Д. Загула та інші).

Однак незабаром настав нелегкий час. У країні посилювалася адміністративно-командна система, утверджувався культ особи Сталіна, безроздільним стало панування однієї більшовицької пар­тії. Це призвело в 30-х роках XX століття до незнаного ще в істо­рії терору проти народів, що входили до складу СРСР. Почалося нищення і культурних сил України, зокрема вчених та митців. Цей період справедливо названо «розстріляним відродженням».

Уцілілі письменники «першого призиву» й молоді, що висту­пили зі своїми першими творами (А. Малишко, О. Донченко,

А.      Шиян, JI. Смілянський, М. Стельмах та інші) мусили прослав­ляти «вождів», партію, оспівувати їхні діяння. Під страхом смерт­ної кари заборонялося зображувати страждання селянства від насильницької колективізації, голодомор 1933 року, напівголодне існування робітничого класу, нищення інтелігенції. Можна було, прикрашуючи дійсність, писати про щасливе життя трудящих і «світле майбутнє».

Незважаючи на бідність і гнітючу політичну обстановку, народ вірив у прекрасне майбутнє і проявляв високий трудовий геро­їзм, що також було однією з основних тем літератури передво­єнного десятиріччя. Основними персонажами цих творів були трудівники.

Мирну працю людей перервала навала фашистських полчищ.. У роки війни в літературу прийшли О. Гончар, Ю. Збанацький, П. Воронько та інші письменники. Основною темою стала геро­їчна боротьба народів проти підступного ворога. Після Перемоги ця тема також домінувала, хоча з’явилися й інші: відбудова народного господарства, боротьба за мир у всьому світі, дружба між народами.

У часи розвінчання культу особи Сталіна (кінець 50-х — 60-і роки) знову склалися сприятливі умови для української літератури. Когорта молодих талановитих національно свідомих письменників — В. Симоненко, В. Стус, Д. Павличко, JI, Кос­тенко, В. Земляк та інші, яких пізніше назвуть «шістдесятни­ками»,— збагатила нашу літературу високохудожніми творами. У них правдиво відображено сучасне життя суспільства, звучало голосно слово на захист приниженої рідної української мови. Ці часи називають «відлигою». Та незабаром прокотилася нова хвиля нищення української літератури й мистецтва. Багатьох пись­менників молодого покоління було кинуто за ґрати, відправлено в табори, дехто опинився за кордоном у вигнанні. Можна ствер­джувати, що це було друге «розстріляне відродження».

Постійні утиски і переслідування не давали можливості письменникам на повну силу проявити свій талант. Такі митці, як Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко та інші звер­шили великий патріотичний подвиг, виявили високу громадян­ську мужність і своєю творчістю засвідчили вірність і відданість рідному народові. Наскільки можна було, а часом і обходячи забо­рони, вони правдиво відображали дійсність, вказували на потворні явища в суспільному житті і засуджували їх.

Нині, коли Україна стала самостійною, незалежною державою, відкривається широкий простір для вільного розвитку художньої літератури, правдивого зображення в ній минулого й сучасного життя українського народу, його багатовікової боротьби за націо­нальне та соціальне визволення.

2.           Перевірка сприйняття лекції

(заслуховування законспектованого)

3.           Продовження лекції

Сьогодні ми детальніше поговоримо про суперечливий період, якому поряд із великими новаторськими здобутками притаманні крайня політизація та абсолютизація класового принципу. Це так званий український ренесанс 20-х років — час національного від­родження, великих новаторських здобутків і сподівань.

Після революції 1917 р. в Україні склалися такі історичні обставини, що підвалини нової української — радянської — літе­ратури закладали молоді письменники, учорашні учасники рево­люції та громадянської війни. Як уже згадувалося, багатьох прославлених українських письменників не стало ще до рево­люції (Леся Українка, М. Коцюбинський, І. Франко). Деякі відомі і визнані Європою майстри слова, не підтримавши ідеа­лів революції, емігрували за кордон (О. Олесь, В. Винниченко, В. Самійленко та ін.). І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний були вже в літах і практично не писали, творили Г. Хоткевич, Олена Пчілка, С. Васильченко, але вони вже не визначали духовного мікроклімату того часу. Тому цілком природно постало складне невідступне питання: «У якому напрямі слід розвиватись укра­їнській літературі і на які взірці їй орієнтуватися?»

Це був час пошуків і сподівань, час, коли молоді літератори, натхненні відчуттям власної місії та збільшеною аудиторією, намагалися створити мистецтво, суголосне пролетарській рево­люції. Письменники поринули у створення нового культурного всесвіту, чіткого уявлення про який вони не мали. Зовсім скоро постала ще одна важлива проблема, яка вимагала нагального розв’язання: проблема єдності традицій і новаторства.

Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим, про­летарським, мистецтвом. Більшість же молодих письменників була впевнена в необхідності діалогу поколінь, класики й літе­ратурної сучасності.

У Росії в той час виникла літературна організація «Пролет­культ», яка свою місію вбачала у творенні пролетарської куль­тури. У своїй діяльності вона керувалася двома принципами: щоб створити пролетарську культуру, слід відкинути традиції й зразки минулого; творцями цієї культури мають стати народні маси. Великого впливу серед українців «Пролеткульт» не мав. Але його ідеї сприяли виникненню в Україні так званих масових літературних організацій.

Взагалі літературний процес 20-30-х років характеризується мирним співіснуванням різних ідейно-стильових течій (роман­тизму, реалізму, футуризму, символізму, авангардизму, неокла­сицизму) та численних літературних угруповань («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «ВАПЛІТЕ», «Ланка», «Західна Україна») з несхо­жими, часто протилежними програмами та деклараціями. Але за всієї несхожості ідейно-естетичних поглядів вирішальним був той факт, що всі вони визнавали революцію 1917 року початком нового етапу в розвитку людських і суспільних відносин.

О.     Білецький так охарактеризував складний процес наро­дження нової літератури: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змі­нювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину».

Літературні угруповання

Під час прослуховування учні заповнюють опорний конспект- таблицю «Відродження української літератури в 20-х pp. XX сто­ліття» .

Назва	Роки	Члени	Естетична
угруповання	діяльності	угруповання	платформа

У великій кількості літературних угруповань важко було зорі­єнтуватися і досвідченим митцям, не говорячи вже про тих, хто йшов у літературу «від плуга та верстата». Між угрупованнями постійно спалахували суперечки, щоб швидко згаснути (як, напри­клад, між «Гартом» та «Плугом» про вплив на читацьку аудито­рію). Але за полярністю поглядів вловлювалося і спільне: пошуки ефективних шляхів розвитку мистецтва, розуміння необхідності виходу його на світову арену. На жаль, кожне угруповання шукало власну дорогу до істини, не прислухаючись до думок решти і вва­жаючи єдино правильною свою ідеологічну платформу.

«Плуг»

«Плуг» — це спілка селянських письменників (1922-1932). Ініціатором її створення і головою був С. Пилипенко, активні члени: А. Головко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Епік, І. Кириленко,

О.      Копиленко, Д. Гуменна, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, П. Усенко та інші. З квітня 1922 р. вони ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», якою визначили, що «революційно- селянська творчість плужан має бути скерована насамперед на організацію свідомості широких селянських мас і сільської інте­лігенції в дусі пролетарської революції». Також члени «Плуга» пропагувати ідею змички села і міста засобами традиційного реа­лізму. Вони рішуче виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка «намагалася задавити» українську мову й куль­туру». «Плужани» заявили про своє бажання творити нову куль­туру, а в художніх творах змальовувати життя нового села у світлі «настанов компартії», закликали критично ставитися до мисте­цтва минулого, у сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою. Вони проводили масові вечори, «понеділки», які збирали велику аудиторію. Тут зачи­тувалися твори не тільки письменників-харків’ян, а й О. Коби- лянської, В. Стефаника, обговорювалися нові мистецькі явища. На цих вечорах схрещувалися естетичні позиції пролеткультів- ців, гартованців, прибічників «динамізму й конструктивізму». Так формувалися нові літературні школи, нові концепції мисте­цтва й творчості.

«Плужани» проводили велику культурницьку роботу на селі. Але «масовізм» виявився суттєвим недоліком організації. Рівень творчості багатьох письменників-«плужан» був досить низьким через переконання керівника спілки С. Пилипенка в тому, що немає ніякої різниці між письменником і робсількором. Спілка видавала альманах з однойменною назвою і місячник художньої літератури й критики «Плужанин» (1925-1932).

Позитивним у діяльності «Плуга» було те, що він орієнтував письменників на досконале і всебічне вивчення життя україн­ського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-інду­стріальну і часом наївно-«пролетарську» орієнтацію інших літор- ганізацій, допомагав знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.

Негативні моменти в діяльності організації:

•            підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу обме­жували й регламентували «революційним просвітництвом»;

•            свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми;

•            брали курс на масовість літератури.

У ході літературної дискусії 1925-1928 pp. «Плуг» зазнав серйозної критики за «масовізм» та «червоне просвітянс­тво». Оскільки талановитих письменників оточувало велике коло малоздібних творців, то термін «плужанин» став синонімом провінційної обмеженості, низького художнього рівня, приміти­візму в змалюванні людської психології.

«Гарт.»

«Гарт» — спілка українських пролетарських письменників (1923-1925), організована Василем Елланом-Блакитним, до якої входили Микола Хвильовий, В. Коряк, В. Сосюра, К. Гордієнко, І. Кулик, Іван Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, В. Полі­щук, І. Сенченко, М. Тарновський, П. Тичина, М. Бажай.

У статуті «Гарту»говорилося: «В основу своєї праці спілка «Гарт» кладе марксівську ідеологію й програмові постулати кому­ністичної партії», тобто угруповання претендувало на провідну роль у літературному й мистецькому процесі.

У статуті було визначено й мету організації: об’єднання укра­їнських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Також «гар- тяни» заявляли, що своєю діяльністю пропагуватимуть комуніс­тичну ідеологію, боротимуться з міщанством і націоналізмом.

Спілка мала центральне бюро в Харкові на чолі з В. Блакит­ним, а також філії в Києві та Одесі. Найсильнішим був харківський осередок, до якого входили М. Хвильовий, П. Тичина, М. Йоган­сен, В. Поліщук, І. Дніпровський, О. Досвітній, А. Любченко, Г. Коцюба, П. Лісовий (П. Свашенко), М. Майський, П. Іванів, М. Христовий, Ю. Смолич, а згодом О. Слісаренко, М. Яловий, М. Бажан, Г. Шкурупій та інші.

Незважаючи на те що багатьох письменників насторожувала перспектива перетворення літератури на «рупор» комуністич­ної партії, «Гарт» об’єднував чи не найбільше коло талановитих українських письменників. Урешті внутрішні незгоди призвели до того, що в листопаді 1925 p., незадовго до смерті В. Блакит­ного, більшість письменників вийшла з «Гарту».

ВАПЛІТЕ

Після смерті В. Еллана-Блакитного організація розпалася під впливом виступу Хвильового, що організував 1926 року «Вільну академію пролетарської літератури», яка згодом перетворилася на «Пролітфронт».

Її виникнення, розвиток і подальша доля пов’язані з літера­турною дискусією 1925-1928 pp.

М. Хвильовий створив ВАПЛІТЕ як альтернативу масовим і надто політизованим організаціям. «Ваплітяни» бачили свою організацію лабораторією професійного удосконалення, вони боро­лися за високу письменницьку майстерність, втілюючи на прак­тиці гасла М. Хвильового про боротьбу за творчу якість і ака­демізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури.

До організації увійшли талановиті українські письменники того часу. Свій яскравий талант у складі ВАПЛІТЕ проявили М. Хвильовий, В. Яловий, Г. Коцюба, М. Майський, Г. Епік,

0.           Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажай,

1.           Сенченко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич,

О.      Досвітній, І. Дніпровський, О. Слісаренко, Г. Епік та інші.

Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал опи­нилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посили­лась і набрала скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСППу.

У 1933-34 pp. із ваплітян було ліквідовано Ялового, Хвильо­вого, Досвітнього, Слісаренка, Епіка, Куліша, Йогансена та інших. Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного Миколу Куліша, щоб зрозуміти що вагомість в українській літературі цієї групи і якого значного удару наніс більшовизм українській літературі ліквідацією ВАПЛІТЕ.

ВАПЛІТЕ припинила своє існування внаслідок ідеологічного тиску 28 січня 1928 року.

«Ланка»

Організація створена 1924 року. До неї входили письмен­ники різних напрямів: В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Ан- тоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Б. Тенета, В. Івченко, Г. Косинка, Я. Качура, Я. Савченко та інші. Вони намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалеж­ність та індивідуальність. У 1926 р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню революційного слова».

МАРС

Київська літературна організація «Ланка — МАРС» (май­стерня революційного слова) за своєю мистецькою вагою була не меншою, ніж «ВАПЛІТЕ — Пролітфронт». До неї входили такі письменники: Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Тере­щенко, Т. Осьмачка, Г. Косинка, М. Івченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Б. Тенета, В. Ярошенко, Г. Брасюк, Д. Тась (Могилянський), М. Галич та інші.

У 1934 р. «Ланку — МАРС» було ліквідовано. За винятком Марії Галич, талановитої письменниці, яка свої невеличкі опо­відання писала в лірично-імпресіоністичній манері Стефаника і, хоч не була репресована, примушена була замовкнути на десять років, решта членів «Ланки — МАРС» так чи інакше були репре­совані.

«Молодняк»

Організація комсомольських письменників (1926-1932), очо­лювана Павлом Усенком. До Харківського осередку «Молодняка» входили П. Усенко, Л. Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич,

О.      Кундзіч, Я. Гримайло, Д. Гордієнко та інші; до Київського — Б. Коваленко, О. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян, А. Клоччя; були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кремен­чуці та інших містах. Видавали однойменний журнал.

Позитивне в діяльності «Молодняка»: організація і журнал чимало зробили для виявлення талановитої молоді та активіза­ції її літературної творчості.

Негативне. Члени літературно-художньої спілки оголосили себе одним із бойових загонів єдиного літературного фронту, тому агресивно ставилися до інакодумців, чим сприяли деморалізації українського письменства.

ВУСПП (1927-1932)

Всеукраїнська спілка пролетарських письменників була орга­нізована в січні 1927 р. і ставила за мету об’єднати всіх митців, які прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури, були лояльними до режиму. ВУСПП, можна стверджу­вати, відлучила від літературної творчості митців-«попутників», які іноді виявляли нерозуміння окремих особливостей побу­дови суспільства, тих, кого партія вважала носіями буржуазно- націоналістичної чи буржуазно-естетської небезпеки (наприклад, ВАПЛІТЕ, «Неокласики», МАРС тощо). Членами організації були

О.      Близько, К. Гордієнко, Н. Забіла, О. Корнійчук, Іван Ле. Керів­ники ВУСППу висунули помилкове гасло «союзник або ворог», виявляючи недовіру до письменників, які не належали до орга­нізації, як, наприклад: Остап Вишня, Микола Куліш, Юрій Смо- лич, Юрій Яновський та ін.

ВУСПП був українською аналогією сумнозвісного російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюзному об’єднанні асоціацій пролетарських письменників), його членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під конт­роль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літературних справах (його політику фактично визначали керівники організації — І. Кулик, В. Коряк, І. Мики- тенко, І. Кириленко).

«Неокласики»

Неокласицизм (з гр.— новий і зразковий) — течія в літера­турі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше від занепаду кла­сицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у вико­ристанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насо­лод. Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в се­редині XIX ст.

До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. нале­жали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (Освальд Бургардт) — так зване «п’ятірне гроно нео­класиків». Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнучи наслідувати мистецтво минулих епох, від­даючи перевагу проблематиці історико-культурного та морально- психологічного характеру. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка «Калина»), М. Рильського (збірка «На білих островах»), М. Йогансена (збірка «Революція»). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами.

На відміну від інших груп, « Неокласики » не виступали з ідейно- естетичними маніфестами. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу «Книгар») відносяться до 1918 року. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була орга­нізаційно оформленою і навіть жартувала щодо себе:

Ми виникаємо стихійно,

Щороку сходячись на чай.

Але їх єднала висока освіченість, повага до культурної спад­щини, зокрема античної, і далеко не ідеологічне кредо, виражене словами М. Зерова:

Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературної дискусії 1925-1928 років.

Вони свідомо відмітали від української культури інерцію про­стацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етногра­фічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропонована українській культурі програма була такою: «засвоєння велич­ного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекла­дів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість».

Прагнення неокласиків використовувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва представ­ники влади трактували як невизнання радянської дійсності. Тому 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй- Хмара. їх звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і належності до таємної контрре­волюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скорис- тавшися своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. М. Зеров був розстріляний 1937 p., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 p., М. Драй- Хмара помер у концтаборі на Колимі 1939 р.

У 20-х pp. отримали певну можливість для подальшого роз­витку напрями, започатковані на початку XX ст. З’явилися літе­ратурні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах. В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе символісти. Так, символізм характерний для твор­чості раннього П. Тичини.

Довідка

Символізм (франц. symbolisme — знак, символ), одна із стильо­вих течій модернізму,— виник у кінці XIX ст. у Франції. Знай­шов застосування спочатку в поезії, потім поширився на живо­пис і театр, вплинув на європейську й американську літературу XX ст. Зміст образу символісти прагнули передати за допомогою символізованої мови, зокрема символу чи складної метафори.

Символ — поетичний троп, що ґрунтується на умовному озна­ченні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Важливу роль відводили милозвучності, кольору, відтінкам, дбайливо дібраним словам, які спроможні відбити прихований внутрішній світ.

У 1918 році у Києві створено угруповання «Біла студія» (від назви французького журналу «Revue Blanche»), яке стало осеред­ком українського символізму. Його активні учасники: поети Яків

Савченко, Олекса Слісаренко, Павло Савченко, Михайло Семенко, Володимир Кобилянський і Павло Тичина, діячі театру Лесь Курбас і Микола Терещенко та художник Анатоль Петрицький. Силами цієї групи 1918 р. видано «Літературно-критичний альма­нах». Редагував видання поет-символіст Яків Савченко. У ньому надруковано твори названих поетів і митців, а також теоретично- програмові статті І. Майдана (Д. Загула) та Я. Савченка.

На початку 1919 р. виникло нове угруповання українських символістів «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполлона), яке в травні 1919 р. видало потрійне число журналу «Музагет» за редакцією П. Тичини, В. Ярошенка, Ю. Меженка і Д. Загула. Активну участь у діяльності групи взяли також А. Пав- люк, М. Жук, М. Крупський та ін. Представники угруповання у своїй творчості поєднували принципи езотеричних і містичних мотивів з ідеєю національного відродження, здійснювали пошуки філософської концептуальності на основі «філософії життя».

Естетичну платформу угруповання виклав Ю. Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Муза­гет», 1918), у якій стверджував символістську концепцію мисте­цтва. На його думку, «творчий індивідуум тільки тоді може тво­рити, коли визнає себе вищою істотою над загалом» і не є членом колективу, хоча й відчуває з ним свою національну спорідненість. Таким чином стверджувалася самоцінність мистецтва і творчої особистості. Це були сміливі судження, тому більшовицька влада закрила друкарню, у якій опубліковано альманах, а музагетівці мало не потрапили до в’язниці. Також в «Музагеті», окрім творів символістів, було надруковано статті Ю. Меженка про «Сонячні клернети» П. Тичини та М. Бурачека про образотворче мистецтво, розвідка JI. Курбаса про новітню німецьку драму.

1920-го р. символісти видають альманах «Гроно», але залу­чають до нього й імпресіоністів та футуристів (В. Поліщука, Г. Шкурупія, Г. Косинку). 1922-го р. «гронівці» в Катеринославі видали авангардний альманах «Вир революції». Деякі «музаге­тівці» 1923 р. ввійшли в «Аспис», поступово розсіюючись серед інших угрупувань.

Виразно символістичною мотивами й засобами була творчість Якова Савченка («Поезії», 1918), Володимира Ярошенка («Світо- тінь», 1918; «Луни», 1919), Дмитра Загула («На грані», 1919), Олекси Слісаренка («На березі Кастальському», 1919), Клима Поліщука («Поезії»), Антона Павлюка («Сумна радість», 1919), Миколи Терещенка (вірші в «ЛНВ» й «Музагеті»), Володимира Кобилянського (посмертна збірка «Мій дар», 1920).

Найбільшим досягненням українського символізму є збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети» (1918).

Діяльність символістичного угруповання обмежилася періодом 1917-1919 pp. Пізніше Михайло Семенко й Олекса Слісаренко проявили себе в українському футуризмі; інші колишні учасники угруповання, після останньої спроби створити групу «Гроно» та видати однойменний альманах, не витримавши натиску офіці­озної критики, перейшли на позиції «пролетарської літератури». Від символізму і його естетичних настанов відмовився згодом і Павло Тичина.

У 1934-1937 pp. більшість колишніх символістів, навіть ті, які перейшли на вимогу комуністичного режиму на «пролетар­ські» позиції, були знищені, розстріляні або загинули в концтабо­рах (Я. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, В. Ярошенко, В. Полі­щук, К. Поліщук, JI. Курбас, І. Крушельницький, В. Бобинський та ін.).

Футуристські угруповання

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10-30-х років XX століття. Його творцем вважається італійський письменник Філіппо Марінетті, який 1909 р. у французькій газеті «Ле Фігаро» опублікував «Мані­фест футуризму». Основні засади футуризму, за Марінетті,— нищення панівних у XIX столітті мистецьких форм, особливо реалізму і класики, безконтрольний індивідуалізм, який у маляр­стві проявлявся фантастичними формами й кольорами, а в літе­ратурі, особливо поезії, т. зв. «заумною мовою», тобто творенням нових слів, часто без жодного глузду. Основні теми творчості, до яких мали звертатися футуристи,— урбанізація й індустріа­лізація, відтворення ідей й духу майбутнього космополітичного суспільства. Мета — «епатувати буржуа», провокувати його всі­лякими вигадками й деформаціями, що протиставлялися устале­ним естетичним смакам.

Лідером українського футуризму був Михайло Семенко. Український футуризм у своєму розвитку пройшов такі стадії:

1.           Кверофутуризм — пошуковий футуризм, якому притаманні рух, шукання, динаміка.

2.           Панфутуризм із проголошенням смерті «старого» мистецтва і протиставленням йому метамистецтва. У цей час Семенко практикує метод поезомалярства — єдності художнього слова й споглядального мистецтва. Він проголошує, що найголов­ніше — бути сучасними. Поезію слід розкласти до букви, а образотворче мистецтво — до складників фарби.

У передмові до книги «Кверо-футуризм» (від лат. quero — шукати) 1914 р. він писав: «Ми деструктували мистецтво буржу­азних міщан. Одночасно ми взялися за будівничу роботу як кон­структори. Мистецтво як емоціональна категорія має поступитися науці й техніці. Ознаки національного в мистецтві — ознаки його примітивності. Кверофутуристичне мистецтво мусить бути вия­вом вселюдського почуття».

Семенко був засновником низки українських футуристичних угруповань і журналів: «Фламінго» (1919-1921), «Ударна група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (асоціація панфутуристів) (1921-1924) у Києві, а після переїзду до Харкова журналу «Нова генерація» (1928-1930).

Футуристичні угруповання діяли також у Харкові («Ком- Космос») та Одесі («Юголіф»). У лавах футуристів перебували

О.      Слісаренко, Я. Савченко, В. Ярошенко, М. Терещенко, Г. Шку- рупій, Г. Коляда, М. Щербак та інші.

Перша українська футуристична організація «Фламінго» роз­починає свою діяльність 1919 року. До неї прилучилися Г. Шку- рупій, О. Слісаренко, В. Яровий, художникА. Петрицький. Вихо­дить однойменний часопис, активну участь у виданні якого брав

А.      Петрицький.

1921 р.О. Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Ком- Космос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 p. М. Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, слово пан гр.— все, всеохопливий), 1923 року її перейменовано в «Комун- культ». Активними членами були М. Семенко, Г. Шкурупій, Юліан Шпол (псевдонім М. Ялового), О. Слісаренко, Г. Коляда, М. Щербак, до неї увійшли символісти Я. Савченко, М. Тере­щенко та ін.

1927-го p. М. Семенко утворив організацію «Нова генерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, який найбільше сприяв європеїзації тогочасної української літератури, пропагу­ючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі. Відомо десять маніфестів українських футуристів, які оприлюднюва­лися не тільки українською, а також і французькою, англійською та німецькою мовами, бо футуристи поставили собі за мету дати про себе знати і в Європі. Отже, доки «пролетарська література» була слабкою, українське письменство розвивалося вільно й інтен­сивно, утверджуючи по-європейськи модерністське мистецтво.

Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку замінюють синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження (з такими атрибутами вони про­водили літературні вечори).

«Аспанфут»

Асоціація панфутуристів — літературна організація, що утво­рилась 1921 р. в Києві на базі літературної групи «Фламінго», «Ударної групи поетів-футуристів» та науково-мистецької групи «Ком-Космос» з ініціативи М. Семенка. До неї, окрім нього, вхо­дили Гео Шкурупій, Юліан Шпол, Олекса Слісаренко, Миро­слав Ірчан, Марко Терещенко, Микола Бажан, Юрій Яновський, Андрій Чужий та інші. Асоціація мала видавництво «Гольф- штром». Свої твори члени групи друкували в газеті «Катафалк искусств», «Жовтневому збірнику панфутуристів» і збірнику «Семафор у майбутнє».

«Аспанфутівці» виступали за заміну мистецтва «умілістю», «штукою», а також появу надмистецтва як синтезу поезії, живо­пису, скульптури й архітектури, руйнування канонічних форм мистецтва тощо. Футуристи засуджували індивідуалізм як міщан­ство, тому не визнавали лірики, вважаючи її «буржуазним» жан­ром. Вони проголосили, що нова доба потребує розвитку драми, що й стало поштовхом до створення авангардного театру Леся Курбаса «Березіль».

За кілька років «Аспанфут» зазнала організаційного розколу.

1924 року «Аспанфут» було перетворено на «Асоціацію комун- культу».

Асоціація комункульту (АсКК) — угруповання, яке виникло внаслідок об’єднання Аспанфуту з «Березолем» (1924). Керували Асоціацією комункульту М. Семенко і М. Яловий, вона мала друкований орган «Гонг комункульту». 1925 року частина чле­нів організації увійшла до «Гарту», інша започаткувала групу «Жовтень».

Київська асоціація письменників («Аспис») проіснувала з 1923 року по 1924 рік. Членами організації були Людмила Ста- рицька-Черняхівська, Наталя Романович-Терещенко, М. Риль­ський, М. Зеров, П. Филипович, Д. Загул, Григорій Косинка,

В.      Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка. Вони критично ставилися до таких літературних груп, як «Плуг» і «Гарт», відстоювали свободу творчості.

Літературна дискусія

Одним із найскладніших моментів духовного відродження в Україні в пожовтневе п’ятнадцятиріччя є літературна диску­сія 1925-1928 pp.

Словникова робота

Дискусія — це публічна суперечка, метою якої є з’ясування й протиставлення різних точок зору на спірне питання, пошук та виявлення істини. Дискусія є ефективним способом переко­нання, адже її учасники самі доходять того чи іншого висновку. Теорія літератури

Памфлет — це художньо-публіцистичний твір, що в гостроса- тиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя.

До дискусії були втягнуті такі мистецькі угруповання, як «Плуг», «Гарт», «неокласики», футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, «Молодняк», ВУСПП. Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в дискусії він виклав у критичних памфле­тах «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» (останній так і не вийшов друком). Статті містять три важливі думки:

1.           Кінець малоросійському провінціоналізму, українське мисте­цтво — частина західноєвропейського і світового.

2.           Росія мусить повернутися у свої етнографічні межі. Україна — самостійна.

3.           Українське мистецтво має свою місію: розпочинає, за словами Миколи Хвильового, «азіатський ренесанс».

Початком дискусії можна вважати ЗО квітня 1925 p., день, коли на сторінках «Культури і побуту» — додатку газети «Вісті ВУЦВК», з’явився пристрасний памфлет М. Хвильового під «чу­дернацькою» назвою: «Про «сатану в бочці», або Про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». М. Хвильовий порушив важ­ливі естетичні проблеми, які відразу привернули увагу сучасників. Адже йшлося про відповідні критерії творчості та оцінки худож­ніх явищ, несумісних із «масовізмом» («червоною просвітою»), з будь-якою вульгаризацією мистецтва. Хвильовий зазначав: «Високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка — основне для письменника, без цього і політична правильність — ніщо». Він сформулював свою думку так: «Європа чи просвіта?» і вказував курс на «психологічну Європу».

Який же зміст вкладав у цю тезу сам Хвильовий? У памфлеті «Камо грядеши?» читаємо: «Європа — це досвід багатьох віків... Це Європа грандіозної цивілізації, Європа — Ґете, Дарвіна, Бай­рона, Ньютона і т. ін. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу». Тобто йшлося про європейську інтелігентність у кращому розумінні цього слова, про фаустівський дух допитливості й творчої занепокоєності, про вироблення тих цивілізованих рис, які б сприяли подоланню провінційності, небезпечної для розвитку художньої творчості, особливо на зламі двох епох. Хвильовий намагався, враховуючи революційні пере­творення, на ділі віднайти оптимальні шляхи розбудови укра­їнської культури, розумно поєднати класові, загальнолюдські, національні та інтернаціональні інтереси.

Один із принципів, проголошених Хвильовим під час диску­сії,— «Геть від Москви!», несподіваний для багатьох сучасників письменника. Проголошуючи курс орієнтації української літера­тури, Хвильовий переконував: «У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Насправді ж письменник виступав не проти Москви, а проти імпер­ського стилю управління культурою чи будь-якою іншою сферою суспільного життя. Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якоюМ. Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва, про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли в російському Лефі, РАППІ (Російська асоціація пролетарських письменників), маючи неаби­який вплив на панфутуристів, «плужан», вусппівців, котрі пере­творювалися на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації.

При цьому не робилося відмежування від Сходу. Навпаки, М. Хвильовий проголошував «азіатський ренесанс» — майбутнє відродження мистецтва азіатських народів. А Україна, за його словами, «азіатський ренесанс» розпочинає.

М. Хвильовий, промовляючи від імені свого покоління, пере­повнювався творчою енергією, названою ним «романтикою віта- їзму», вбачаючи в ній стиль життєствердження, життєлюбства.

Думки Миколи Хвильового підтримали М. Зеров, П. Филипо­вич, М. Куліш, М. Могилянський. Опоненти звинуватили Миколу Хвильового у націонал-ухильництві, під яким розуміли ідеоло­гічну диверсію, спрямовану проти марксизму-ленінізму.

У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, напи­савши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26. 04. 1926 p., у якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено позицію М. Хвильового. Під політич­ним і моральним тиском письменник змушений був визнати свої «помилки». Невдовзі мусила заявити про саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партій­ної критики стали інші «попутницькі» угрупування, насамперед «неокласики» (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, П. Филипович).

Літературна дискусія в Україні 1925-1928 pp., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним пересліду­ванням у середовищі українських письменників.

Почався наступ на академічне літературознавство, було засу­джено 35 «контрреволюційних академіків», серед них — С. Єфре- мова, М. Зерова, П. Филиповича, О. Дорошкевича.

Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та зло­чинними.

Полемічні вислови та думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури отримали назву «ідеології хви- льовізму», що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. М. Хвильовий учинив самогубство (1933), а згодом письменники були поставлені під суворий партійний контроль.

Літературна дискусія 1925-1928 pp., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плід­них ідей та поглибивши самоусвідомлення українського пись­менства, а з іншого — унаслідок втручання Комуністичної пар­тії вона стала певним ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.

V.        Систематизація й узагальнення вивченого

1.        Дати розгорнуту відповідь на питання

Які ви знаєте літературні групи й організації 20-х pp. XX сто­ліття? Схарактеризуйте їх естетичні платформи. Під час відповіді користуйтеся таблицею — опорним конспектом «Відродження української літератури в 20-х pp. XX століття».

Орієнтовний зразок виконання роботи Назва угрупо­ вання Роки діяль­ ності Члени угруповання Естетична платформа 1923- В. Еллан-Блакит- Мета організації: об’єднання 1925 ний, 0. Довженко, українських пролетарських * В. Сосюра, письменників, прагнення «Гарт П. Тичина, Ю. Янов- до створення єдиної інтер­ ський, 0. Копи- ленко, М. Куліш, М. Хвильовий національної комуністичної культури, пропаганда кому­ністичної ідеології, боротьба з міщанством і націоналізмом

Назва	Роки	Члени угруповання
угрупо­ вання	діяль­ ності		Естетична платформа
	1922-	С. Пилипенко,	Орієнтація письменни­
	1932	А. Головко, П. Панч, І. Скляренко, Т. Сте­повий, Г. Епік,	ків на досконале і всебічне вивчення життя україн­ського села, допомога обда­
і-*		І. Кириленко,	рованій селянській молоді
ч		Д. Бедзик, А. Панів,	в знаходженні свого місця
К		І. Сенченко, 0. Копиленко, Д. Гуменна, І. Шев­ченко, В. Гжицький, П. Усенко	в літературі; свідоме надання творам максимальної про­стоти й доступності форми; курс на масовість літератури
	1925-	М. Зеров, М. Драй-	«Засвоєння величного
	1928	Хмара, М. Риль­	досвіду всесвітнього пись­
н		ський, П. Фили­	менства, тобто хороша літе­
и н		пович, Юрій Клен	ратурна освіта письменника
о cd t-H		(Освальд Бургардт)	і вперта систематична робота
и			коло перекладів, вияснення
ф tel			нашої української традиції
ин			та переоцінка нашого літера­турного надбання; мистецька вибагливість»
	1925-	М. Хвильовий,	Боролися за високу письмен­
	1928	В. Яловий, Г. Коцюба, М. Май- ський, Г. Епік,	ницьку майстерність, творчу якість і академізм, за євро­пейський рівень української
*		0. Копиленко,	літератури проти масовізму,
н н		М. Куліш, А. Люб-	просвітництва й епігонського
R		ченко, Ю. Шпол,	наслідування російської літе­
К <1 М		М. Бажан, І. Сен­ченко, М. Йоган- сен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, 0. Досвітній, І. Дні­провський, 0. Сліса­ренко, Г. Епік	ратури
	1927-	І. Кулик, В. Коряк,	Об’єднання всіх митців, які
К	1932	І. Микитенко, І. Ки­	прагнули до створення єди­
К о >>		риленко, 0. Близько,	ної інтернаціональної про­
		К. Гордієнко, Н. За­	летарської літератури і були
ffl		біла, 0. Корнійчук, Іван Ле	лояльними до режиму

Назва угрупо­ вання	Роки діяль­ ності	Члени угруповання	Естетична платформа
«Молодняк»	1926- 1932	П. Усенко, JI. Перво- майський, І. Момот, В. Кузьмич,0. Кун- дзіч, Я. Гри- майло, Д. Горді­єнко; Б. Коваленко, 0. Корнійчук, М. Шеремет, А. Шиян, А. Клоччя	Виявлення талановитої молоді та активізації її літе­ратурної творчості. Оголосили себе одним із бойових загонів єдиного літературного фронту

2.           Допишіть у графи таблиці про інформацію інші угрупування

3.           Дати письмову відповідь на питання

Що стало причиною виникнення літературної дискусії 1925- 1928 років та які питання в її ході намагалися розв’язати?

(Дискусія виникла через глибокі розходження в розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письмен­ників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. У ході літературної дискусії 1925-1928 років на публічне обгово­рення були винесені питання шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві).

VI.         Домашнє завдання

1.           Повторити матеріал уроку.

2.           Творче завдання на розвиток ситуативного мислення. Уявіть, що ви молодий літератор періоду 20-х років XX століття. До якого угрупування ви примкнули б? Відповідь умотивуйте.

3.           Випереджувальні індивідуальні завдання: підготувати пові­домлення на тему:

•            Вершинні досягнення в поезії 20-х років XX століття.

•            Проза. Її жанрово-стильове та тематичне розмаїття. Найвидат- ніші представники прози в українській літературі 20-х років XX століття.

•            Розвиток українського театру та драматургії.

•            Українська література за межами України. Розвиток літера­тури на західноукраїнських землях. Емігрантська література.

•            Втручання влади в літературний процес.

•            Основні напрями розвитку літератури: модернізм, абстракціо­нізм, соцреалізм.

•            Масові репресії письменників у 1930-ті роки. «Розстріляне відродження».

•            Розвиток української літературної критики та літературо­знавства.

VII.         Підсумок. Рефлексія

Продовжити речення: «Я зрозумів (зрозуміла), що...»

«Мені вдалося ...»

УРОК № 3-4

МОДЕРНІСТСЬКІ ТА АВАНГАРДИСТСЬКІ ТЕЧІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. ВЕРШИННІ ДОСЯГНЕННЯ В ПОЕЗІЇ, ПРОЗІ, ДРАМАТУРГІЇ. ПЕРШИЙ З’ЇЗД УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ 1934 p., ЙОГО НЕГАТИВНИЙ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ. РЕПРЕСІЇ В 1930-ті РОКИ. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.

EM І ГРАЦІ Й НА ЛІТЕРАТУРА. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

Мета:           розкрити новаторство української літератури, вер­

шинні досягнення в поезії, прозі, драматургії; озна­йомити із модерністськими та авангардистськими течіями в українській літературі; розповісти про масові репресії письменників у 1930-ті роки, про втручання влади в мистецький процес; дати загальне уявлення про розвиток літератури в 1930-і роки на західноукраїнських землях і в еміграції; розви­вати вміння користуватися довідковими виданнями, словниками; виховувати допитливість, бажання більше знати про розвиток української літератури та літературознавства.

Теорія літератури: «розстріляне відродження», авангардизм, соцреалізм.

Обладнання: портрети письменників, книжкова виставка їхніх творів.

Тип уроку:  комбінований.

ХІД УРОКУ

I.            Організаційний момент

II.          Мотивація навчальної діяльності школярів. Оголошення теми й мети уроку

Слово вчителя

П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Т. Осьмачка, М. Бажан та ін. Такого грона яскравих унікальних талантів, яке дала літературна дійсність в Україні 20-х pp., не було в жодному іншому періоді розвитку нашого письменства. Цей період при­вертає увагу також і розмаїттям стильових течій — авангардизм із своїми відгалуженнями (футуризм і конструктивізм), револю­ційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм тощо. А ще, як ми вже знаємо, цей час характеризується великою кількістю різних видань, калейдо­скопом літературних угруповань, пристрасними полеміками про сутнісні проблеми творчості. Усе це і давало підстави вважати 20-ті pp. «ренесансними». Отже, сьогодні поговоримо про нова­торство української літератури 20-х років, вершинні досягнення в поезії, прозі, драматургії та дізнаємося про трагічну сторінку в історії розвитку літератури в 30-і роки, що ввійшла в історію під назвою «розстріляне відродження».

II.          Актуалізація опорних знань

1.           Перевірка домашнього завдання (творчого завдання)

2.           Створити «хмаринку тегів»

«Гарт» — ... (спілка, пролетаріат; місто; промисловість; Еллан- Блакитний; Харків; філіал...)

ВУСПП — ... («союзник або ворог»; об’єднання; «попутники»; інтернаціоналізм ...)

«Плуг» — ...

Неокласики — ...

III.         Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу

1.        Виступи учнів із випереджувальними

завданнями з елементами бесіди

• Модерністські та авангардистські течії в українській літера­турі 20-30-х років.

•            Вершинні досягнення в поезії 20-х років XX століття.

•            Проза. Її жанрово-стильове та тематичне розмаїття. Найвидат- ніші представники прози в українській літературі 20-х років XX століття.

•            Розвиток українського театру та драматургії.

•            Українська література за межами України. Розвиток літе­ратури на західноукраїнських землях. Емігрантська літера­тура.

•            Втручання влади в літературний процес.

•            Соцреалізм.

•            Масові репресії письменників у 1930-ті роки. «Розстріляне відродження».

•            Розвиток української літературної критики та літературо­знавства.

Модерністські та авангардистські течії в українській літературі 20—30-х років.

Орієнтовний зміст повідомлень

Прагнучи модернізувати життя української нації, творити нову «пролетарську» літературу, письменники фактично прого­лосили розрив з усілякою традицією. Тому широкого розквіту набули модерністські та авангардистські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо.

Відомості з теорії літератури.

Авангардизм і його стильові течії

Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов’язаний із руйнуванням тра­диційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм. Попередниками авангардизму є пізній Ренесанс і романтизм. Із пізнім Ренесансом авангард зближує соціальний і мистецький утопізм, з романтиз­мом — суб’єктивізм, агностицизм, заглибленість в ірраціональне, динамізм, фрагментарність, націленість на майбутнє, розуміння інтуїції як основного творчого джерела, критичне ставлення до ра­ціонального світосприйняття, опозиція до світогляду Просвітни­цтва. З модернізмом авангард пов’язує неприйняття реалізму. Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до тради­цій, авангард — в опозиції до минулого.

В авангардизмі компоненти фройдизму і марксизму рельєф- ніші, ніж у модернізмі. Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою.

Авангардисти створили новий тип героя — людини вольової, духов­но активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успад­кувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як «неповного» чоловіка. Ніцше вважав, що жінка — недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.

Ознакою авангардного руху є маніфест — це компонент пое­тики і документ епохи. В основі маніфесту — ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не усклад­нене цивілізаційними і культурними табу.

2.        Перевірка засвоєння учнями відомостей

із теорії літератури

•            Що таке авангардизм?

•            Які стильові напрями відносяться до авангардних?

•            Що спільного між модернізмом та авангардизмом?

•            Назвіть ознаки авангардизму.

•            Назвіть провідні риси характеру героя авангардного твору.

•            Чому авангардисти апелюють до інстинкту?

Сюрреалізм (від франц. надреалізм) — стильова течія в мис­тецтві, яка ґрунтується не на емпіричному, чуттєвому досвіді, а на інтуїтивному (побудованому на здогадках, на підсвідомій здатності розпізнавання істини без обґрунтування за допомогою доказів, аргументів), несвідомому осягненні світу — найчастіше в сновидіннях, мареннях. Термін «сюрреалізм» уперше з’явився в статтях і художніх творах французького поета Гійома Аполлі- нера 1918 р. («Дух нового часу і поети»); 1924 р. вийшов «Мані­фест сюрреалізму» Андре Бретона, у якому йдеться про необхід­ність досліджень «вічних труднощів» життя людини в суспільстві. Сюрреалізм мав розкріпачити всі внутрішні духовні прагнення особистості, а для цього орієнтував звертатися до дитячої без­думності, галюцинацій, до простодушності первісних племен і їхнього мистецтва. Сюрреалізм закликав проникати в глибини свідомості й підсвідомості, відкидати логічний аналіз і довіряти інтуїтивному осяянню, яснобаченню.

До цієї течії тяжіють новела «Поворот» (1927) та роман «Чотири шаблі» (1930) Юрія Яновського. Так, у новелі йдеться про повернення (уявне) солдата-фронтовика до селянської праці. Безіменний герой вісім разів прокидається і знову засинає, бачачи у важкому сні загадкові й водночас зрозумілі видіння (руїни села, стріляючу траншею, власну білу хату, кохану дружину, поле,

на якому виростають руки вбитих війною людей). У сновидіннях солдата змішалося очевидне (спустошена земля, занепад села) з уявним, фантастичним (жахливе поле з руками мерців). Він не хоче жити в цьому страшному, жахливому світі й гине в реаль­ному болоті окопів, бо давно був приречений на смерть. Це типо­вий для сюрреалізму сюжет (уявне, неймовірне повернення сол­дата з поля бою в рідне село), характерні образи (розчищення поля від жахливих наслідків війни).

Сюрреалізм чи не найяскравіше представлений у творах Б.-І. Антонина. Він писав, що прагне замкнути в коло океанічну первинність, технізовану постприроду, спотворений людиною «зелений світ». У його віршах «Апокаліпсис», «Сурми останнього дня» — ускладнені образи, асоціативні зв’язки. Місто постає як приречена антиприрода. Кохання, яке в сільських умовах є окрасою життя, у місті перетворюється на «корчі болю й насо­лоди, людина тут виродніє і спотворюється». Прикметний з цього погляду вірш Б.-І. Антонина «Концерт з Меркурія»:

Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста, в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну. На голови міщан злітають зорі, наче листя, у скорчах болю і багатства людський вир заснув. Бур’ян дахів, співуче зілля, міцний кущ — антени. На ніч сплі­таються коханці, мов гарячий хміль.

Червоні рани ламп повзуть по меблях і по стінах, холодне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі, старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.

Сюрреалістичні елементи наявні у творах Василя Барки, П. Тичини.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Хто вперше вжив термін «сюрреалізм»?

•            Що таке сюрреалізм? Які його основні ознаки?

•            У чому вбачав призначення сюрреалізму Андре Бретон?

•            Хто з українських письменників творив у річищі сюрреалізму?

Назвіть твори, написані в цій стильовій манері.

Експресіонізм (лат. expression — вираження) утвердився

в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з’явилися у творах художників, які об’єднувались у това­риства навколо журналів. Відомі об’єднання «Міст» (Е. Гак- кель, Е.А. Кірхнер, М. Пехштайн), «Синій вершник» (Ф. Марк,

В.      Кандинський, А. Макке), «Штурм» (О. Кокошка). Першим вживав термін «експресіонізм» у 1911 році засновник журналу «Буря» X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г. Бени, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, JI. Франк, Г. Мейрінк.

В утвердженні експресіонізму певну роль відіграв романтизм, філософія А. Шопенгауера, Ф. Шеллінга, А. Бергсона, 3. Фройда,

С.      К’єркегора. Поет Готфрід Бенн, який захоплювався ідеями Ф. Ніцше і 3. Фройда, вважав, що зрозуміти людину можна, заглиблюючись у світ її підсвідомих інстинктів і бажань.

Експресіоністи виступали проти копіювання і відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть. «Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його,— за­уважує К. Едшмід.— Схопити його в найсправжнішій суті й від­творити — ось найвагоміше завдання мистецтва». Для експресіо­ніста «весь простір... стає видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Він не описує — він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере — він шукає».

Для експресіонізму характерна нервова емоційність, трагіч­ність світовідчуття. Найхарактернішим для експресіонізму обра­зом Й. Бехер вважав «напружений, відкритий в екстазі рот».

Творчість експресіоністів породжена духовною кризою, яку переживала інтелігенція на початку XX ст., зокрема Першою світовою війною та революціями. Як зауважує О. Осьмак, екс­пресіонізм «дає змогу своїм існуванням ідентифікувати кризу як не тільки економічну або політичну, а як заключену в самому сенсі буття, як к’єркегорівський парадокс. Життя не має сенсу, людина самотня й безпорадна. Усе її буття отруєне протиріччям між розумінням безглуздості існування і неспроможністю при­пинити його. Це велика безвихідь».

У творах експресіоністів важливе місце займає проблема вини і кари. Вони переконані, що земне життя — фільтр, який може очистити людину і привести до Бога. Втрачаючи віру в Бога, людина втрачає мету життя, добровільно карає себе, очища­ючи душу. Кожен із нас бере на себе відповідальність за про­вини людства. Ця проблема глибоко розкрита в новелі В. Стефа- ника «Новина». «Ідея твору в тому,— зазначає В. Пахаренко, що людина для самооновлення, досягнення вічного життя мусить убити в собі своє егоїстичне «я», що прив’язує її до примітивного, гріховного земного світу. Кажучи про вдівство та матеріальні нестатки Гриця, автор натякає на убозтво його душі, психічної реальності. Дві доньки, яких він ніяк не може нагодувати,— уособлення його самотності, яка страждає, гине в душевному убозтві, психічній примітивності (оте себелюбне «Я» не дає цій особистості «своїм життям до себе дорівнятись». Холод і пустка у Грицевій хаті — це стан його душі...

На думку експресіоністів, біль, страждання дають можливість людині осмислити суть існування, сенс буття. У їх творах важ­ливе місце займає смерть, нею закінчуються людські страждання. За К’єркегором, страждання — це випробування, яке надсила­ється згори, щоб допомогти реалізувати власну самість, власну неповторну екзистенцію.

Експресіонізм спершу був насамперед формою протесту проти війни, приреченості людини і смерті. Експресіоністи вважають, що людство знаходиться напередодні апокаліптичної катастрофи, світ ворожий для людини, вона приречена на муки і страждання. Твори експресіоністів пройняті болем за людину. «Ось вона сто­їть перед нами,— відзначає К. Едшмід,— абсолютно первісна, вся просякнута хвилями своєї крові, і пориви її серця настільки очевидні, що здається — це серце намальоване у неї на грудях».

Експресіоністи виступали проти літературних традицій і кано­нічних форм. Лесь Курбас заявляв: «Геть умовність реальної можливості логіки життя, геть умовність вимог старих понять про стиль! Жагучий пал екстазу полум’яної душі; полум’яної думки повинен їх охопити, бо неістотні в мистецтві всі ці істо­ричні, побутові, звичаєві прикраси і умовності. Про себе говорять дух і думка. Нове відчування. Нова точка зору. Нова блискавка в темноті. І це єдино істотне».

Риси експресіонізму трапляються в практиці різних літера­турних жанрів. У ліриці — у поетичному зображенні сновидінь, у гротескних поемах у прозі — з ліричними фантастичними, гротескними елементами, у драматургії, де іноді діють умовні абстрактні персонажі (Чоловік, Жінка, Народ).

Експресіоністична образність притаманна багатьом творам української літератури («Червоний роман» Андрія Головка, «Вальдшнепи» Миколи Хвильового, «Маклена Граса» М. Куліша, «Сонячна машина» В. Винниченка). В українській поезії вона найсильніше виявилася у творчості Т. Осьмачки, який починав як символіст. «У широчезних розмірах Осьмаччиної поетичної уяви,— відзначає М. Неврлий,— виростають надзвичайно оригі­нальні, експресіоністські своїм характером образи. Вони здебіль­шого гнітючі й навіть інколи неестетичні, бо поезія експресіоніс­тів, прокламуючи різні контрасти життя і природи, зверталась і до зворотного боку прекрасного». Ось кілька рядків з його творів:

•            І бризкає кров аж у стелю світів;

•            Від борони небо кров’ю червониться;

•            А твоє тіло, наче пса старого, // ми витягнемо догнивать;

•            Я об сухую лутку і слизьку // Сам груди розвалю свої бентежні;

•            І відти крики враз несамовиті // Зґвалтували дикий переляк...

•            І страшно замовчали, в тишу вкриті, // Аж бомбою неначе степ набряк...

Елементи експресіонізму є у творах «Кров полонянок», «Слово

0            полку» М. Бажана, «З вікна», «Маки», «Віра» В. Сосюри, «Голод», «Псалом залізу» П. Тичини.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Хто вперше вжив термін експресіонізм? Назвіть теоретиків експресіонізму.

•            Яка проблема посідає важливе місце у творах письменників- експресіоністів?

•            Яким творам української літератури притаманна експресіо­ністична образність?

Проза. Її жанрово-стильове та тематичне розмаїття. Найвидатніші представники прози в українській літературі 20-х років XX століття

Літератори шукали своє місце в суспільному житті, створю­вали твори різних жанрів, збагачуючи українську літературу новими змістом і формами.

У центрі уваги письменників 1920-х pp.— становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції, активно стверджувала себе в нових умовах життя. Однією з панів­них була також ідея боротьби з так званим комплексом «мало- росіянства», тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоні­ального минулого. Ці ідеї проймають більшість творів М. Хви­льового, «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Вертеп» А. Люб- ченка, «Місто» і «Невеличку драму» В. Підмогильного, «Сліпців»

1            «Розмову сердець» М. Бажана, «Майстра корабля» Ю. Янов- ського та багатьох інших.

Взагалі проза в цей час стрімко рухалася від малих епічних форм (новели) до роману.

У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити й узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно- політичному житті народу та його побуті: Ю. Яновський («Майстер корабля»), П. Панч («Голубі ешелони»), І. Ле («Роман міжгір’я»),

А.      Головко («Бур’ян»).

«Велика» проза представлена такими жанровими різновидами, як соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико- революційні, «виробничі», пригодницькі, науково-фантастичні тощо. З’явилися нові жанрові різновиди роману: роман у нове­лах («Чотири шаблі», «Вершники». Ю. Яновського), науково- фантастичний роман («Останній Ейджевуд», «Прекрасні ката­строфи» Ю. Смолича, «Сонячна машина» В. Винниченка), соціально-психологічний («Смерть» Б. Антоненка-Давидовича) та філософсько-психологічний роман («Місто» В. Підмогиль- ного, «Дівчинка з ведмедиком» і «Доктор Серафікус» В. Петрова (В. Домонтовича).

Цікаві експериментальні прозові твори виходять з-під пера Г. Михайличенка («Блакитний роман», 1918-1919), М. Хвильо­вого (збірки «Сині етюди», 1923, «Осінь», 1924), Г. Косинки, Ю. Яновського, М. Йогансена, В. Підмогильного, В. Поліщука, Г. Шкурупія, В. Домонтовича. Проза В. Винниченка («Сонячна машина»), А. Головка («Діти Землі і Сонця», «Червоний роман», «Можу»), М. Хвильового («Вальдшнепи») характеризуються екс­пресіоністичною образністю, глобальністю поставлених проблем, ускладненістю художньої мови, динамізмом дії.

Збірка новел М. Хвильового «Сині етюди» (1923) привернула увагу багатьох талановитих письменників імпресіоністичною манерою письма, що випливала з традиції М. Коцюбинського.

Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Лео­нардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобо­жанську Швейцарію» (1928) використав загострений, постійно напружений сюжет. У творі діють незвичайні умовні екзотичні персонажі. Єдиний природний герой у цьому творі — сама при­рода, у середовищі якої розвивається дія.

Від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози еволюціонував Ю. Яновський, видавши у 1928 р. наповненого романтичним пафосом «Майстра корабля». Незвичайною була композиція твору. Героя ми бачимо в епізоді, що складався з мемуарів, а початок листів нагадує низку встав­них новел. Така манера письма принаджувала багатьох тогочас­них прозаїків.

Для творів Григорія Косинки (1899-1934) одного з фундаторів української прози — характерна імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторського письма, ліричність, психо­логізм (збірки новел і оповідань «На золотих богів», «Мати», «В житах», «Політика»).

Повість А. Любченка «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача завдяки несподіваному поглядові на світ — крізь призму лялькового дійства. У творі явно прочитувалася атмосфера про­голошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму», яка позначилась і на «Золотих лисенятах» М. Ялового, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафі- кусі» — В. Петрова (Домонтовича), і на «Фальшивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших.

Серед досягнень української історичної прози 30-х pp. слід від­значити романи «Людолови» Зінаїди Тулуб та «Наливайко» Івана Ле. Проблемам виховання молоді присвячено «Педагогічну поему»

А.      Макаренка, «Десятикласники» О. Копиленка, «Школу над морем» О. Донченка. У пригодницькому та фантастичному жан­рах створені повість М. Трублаїні «Шхуна “Колумб”», «Нащадки скіфів» В. Владка.

Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втра­чали ознак імпресіоністичної стилістики. Письменник порушував досить типову для тогочасної прози тему — змалювання драми українського села, зумовленої громадянською війною. Але висвіт­лював її автор під різними кутами зору.

В.      Підмогильний у творі «Третя революція» акцентує увагу читача на традиційній проблемі протистояння села і міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Шукаючи свого шляху в літературі, письменник орієнтувався на кращі зразки європейської літератури, у першу чергу на фран­цузьку, перекладаючи твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитись і на його доробку. У першу чергу мова йде про роман «Місто» (1928), у якому вчувається мотив Растіньяка — юнака з провінції, який більше за все бажає приборкати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Підмогильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х pp. Цей персонаж керується потребою осо­бистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смуги відчуження, які викликають його агресивність, поглиблю­ють комплекс неповноцінності, призводять до внутрішнього спус­тошення. У кінці роману бачимо образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні орієнтири та цінності. Причина — відірва­ність від села, від берегів батьківської традиції. Віддалившись від них, персонаж так і не пристав до берегів іншої культури. Пись­менник сміливо застосував метод психоаналізу, щоб якнайпов­ніше передати внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації.

До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв’язував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, виявляючи своє критичне став­лення до науково-технічних явищ. Яскравою ілюстрацією цього є його полемічний роман «Робітні сили». Події твору розгорта­ються на одній з українських селекційних станцій, обертаються довкола професора Віктора Савлутинського — прихильника теорії сильної інтелектуальної особистості.

Оскільки персонажами вищезгаданих творів була інтеліген­ція (за більшовицькою термінологією — «специ»), то ці талано­виті книги зазнали нищівної вульгарної критики, яка не обми­нала також і тих творів, у яких йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості». Діяльність митців і письменників стала настільки регламентова­ною, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Якщо ж письменник спромагався виконати всі вимоги, його твір утрачав художню якість. Прикладом може слугувати соціально-побутовий роман А. Головка «Бур’ян» (1927), з якого було вилучено гірку правду про зловживання правами людини в пореволюційному селі, наявну в першій редакції. Згодом подібна ситуація спосте­рігатиметься і з наступним романом письменника «Мати» (1932). А об’ємний «Артем Гармаш», написаний з дотриманням норма­тивів марксистсько-ленінської естетики, виявився його творчою поразкою. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копи- ленка, Ю. Смолича та ін.), котрі змушені були, з огляду на істо­ричні обставини, відмовитися від справжніх законів мистецтва.

Представником літератури абсурду в Україні вважається «Сфінкс» (1928) О. Близька.

Широку популярність здобула творчість Остапа Вишні, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.

Про жанрово-стильове новаторство літератури свідчать і кіно­сценарії — літературний жанр, творцем якого був Олександр Довженко. У своїй статті «Уроки Довженка» А. Левада справед­ливо зазначає: «Заперечуючи уяву про кіносценарій як утилі­тарний літературний посібник кінорежисера, Довженко першим у вітчизняній і світовій літературі, у вітчизняному і світовому кіномистецтві підніс сценарну творчість до висот художньої літе­ратури. Тому є всі підстави стверджувати, що Олександр Довженко є родоначальником кінодраматургії. Його сценарії й кіноповісті багатьма читаються з таким же зацікавленням, з яким перегля­даються його нев’янучі фільми».

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Назвіть жанрові різновиди роману.

•            Хто з письменників працював у жанрі новели?

•            До яких тем найчастіше зверталися письменники у 20-ті pp. XX ст.?

•            Хто з письменників вважається одним із фундаторів україн­ської прози?

•            Чому діяльність митців і письменників почала втрачати ознаки творчості?

•            Творцем якого літературного жанру був Олександр Довженко?

Вершинні досягнення в поезії 20-х років XX століття Стиль поезії 20-х років, як і кожної епохи, визначали два основних фактори: відношення слова до поетичної традиції, нова інтерпретація традиції й актуальна образність, що відби­вала дихання епохи. У 20-х роках поезія виходить на авансцену літературно-мистецького життя України, бо це той жанр сло­весного мистецтва, що найбільш яскраво реагує на суспільно- політичні події. У поетичних творах знайшли відображення полі­тичне й духовне піднесення, вибух творчої енергії народу, який прилучився до будівництва нової культури. Героїка революції і громадянської війни, індустріалізація країни, досягнення науки і техніки, неп з його болючими суперечностями — ось коло тем, які хвилювали творчу уяву поетів 20-х років.

Поезія мобільніше, ніж інші літературні роди, здатна реагу­вати на довколишні процеси, що набули особливого драматизму у першій половині XX ст.

У гарячий час, у розпал революційних подій виходять у світ літературні твори Павла Тичини, який стає широко відомим одразу ж після появи 1918 р. збірки «Сонячні кларнети». Пред­ставлене ним у збірках «Замість сонетів і октав», «Вітер з Укра­їни» мистецьке володіння словом чітко підкреслювали, що твори Тичини є надзвичайним явищем у розвитку української поезії.

Ентузіазм докорінного оновлення віршувальної техніки захо­пив авангардистів, передовсім футуристів, які завзято епатували традиційні смаки, вдавалися до цікавих експериментів із поетич­ним звукописом та синтаксисом, захоплювалися одивненням мета­фори, намагалися прозаїзувати лірику, розмиваючи її береги. Цим захоплювався пан-футурист М. Семенко. Його творчість, зокрема за часів «Нової генерації», звелася до так званої функціональ­ної поезії, тобто до кострубатого римування компартійних гасел, де вже згасла енергія епатаційного етикету, що спостерігалась у ранній період так званого кверофутуризму (передфутуризму). Тоді його доробок відсвічував елементами бароко, естетики вер­тепу й карнавалу, іронії романтиків, розгортався несподіваною віршованою грою у значеннєвий «хаос». Недарма М. Семенко дав собі автохарактеристику: «І футурист, і антиквар», винуватець неспокою в літературі.

У подібній ситуації опинились і конструктивісти, або ж «динамісти-спіралісти», за визначенням В. Поліщука. Вони обсто­ювали зв’язок мистецтва з індустріальною добою, вимагали писати лише верлібри, які, на відміну від класичних форм, відповіда­ють її темпоритмам. Проте доробок В. Поліщука та його нечис­ленних послідовників майже не позначений рисами справжнього конструктивізму з його чіткою раціональною спрямованістю. Над поетом постійно брала верх його емоційна вдача, зумовлюючи романтизування науково-технічних явищ.

Теорія літератури

Конструктивізм (лат. constructio — побудова) — один із напря­мів авангардизму, що виник на початку XX ст., виявив тенденції раціоналізації мистецтва та архітектури за критеріями доціль­ності, економності, лаконічності формотвірних засобів, призво- дячи до спрощення та схематизації естетичних чинників під кутом зору утилітарних (виробничих) інтересів.

Така настанова була притаманна літературі «нової ділови­тості» (Німеччина). Розвивалася вона і в середовищі ЛЦК (Літе­ратурного центру конструктивістів) у Росії, де висувалися вимоги «організації речей смислом», тобто дотримання смислового наван­таження на одиницю літературного матеріалу, локального прин­ципу та прозаїзації поезії (К. Зелінський, Ілля Сельвінський та інші).

Конструктивізм в українській поезії можна вважати умов­ним, попри домагання його основного ініціатора Валер’яна Полі­щука. Адже ні в його ефемерному теоретизуванні про «динамізм- спіралізм» як відповідник конструктивізму, ні в платформі протистояння літературній традиції (охрещеній «селозованою») та тогочасному футуризму, ні в угрупованні «Авангард» годі від­найти достеменні ознаки конструктивізм. Тут лише маніфесту- вався зв’язок мистецтва з «індустріальною добою».

Так само поезія В. Поліщука зраджувала ірраціональну, емо­ційну вдачу її автора, схильного до романтизування науково- технічного розвитку суспільства («Динамо», «Ейфелева вежа» та інші), до пристрасного осмислення сцієнтичних мотивів («Медуза Актинія», «Асканія Нова», «Органи філармонії» та інші), не кажучи вже про його пейзажну лірику (зб. «Радіо в житах», 1923). Конструктивізм набував специфічного, відмін­ного від свого зразка, вигляду як у творчості В. Поліщука, так і його нечисленних прихильників (JI. Чернов-Малошийченко,

О.      Левада, Раїса Троянкер, В. Ярина, В. Єрмілов).

З приводу цього характерне зізнання М. Йогансена, котрий вважав себе також причетним до конструктивізму: «Склав мані- феста для збірника «Жовтень» (Універсал) у конструктивістському дусі... У «Шляхах мистецтва» знову писав конструктивістські статті, будучи абсолютно незнайомим з тодішнім конструктивіз­мом і вкладаючи в нього свій зміст». Справді, у творчості цього поета майже відсутні ознаки літератури «нової діловитості», нато­мість його лірика перейнята яскравим неоромантичним пафосом, тяжінням до евфонічного формотворення, за що сучасники нази­вали його «ювеліром форми»).

Одним із найпопулярніших поетів цього періоду був Володимир Сосюра. Він своєю творчістю далі розвивав традиції Тараса Шев­ченка, Лесі Українки та української усної народної творчості. Його лірика виразно національна за своїм характером. У своїх поезіях він оспівав рідний край — Донеччину, Слобожанщину, відтворив особливості її природи, історії, етнографії, фольклору. Як патріот, Сосюра не міг не звернутися і до історичної тематики. Він напи­сав роман у віршах «Тарас Трясило», поему «Мазепа», «Махно» та ін. У багатьох віршах поет висловлює любов до матері-України: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» таін. Але найяскравіше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці. «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю» стали улюб­леними творами поцінувачів поетичного доробку письменника.

Але самими лише емоціями, навіть яскравими та свіжими, поети 20-х pp. не обмежувалися. Вони прагнули магії слова, дово­дячи його до витонченої філологічної філігранності. На це спро­мігся М. Йогансен, якого критика слушно називала «ювеліром форми», «майстром алітерацій». До іншої манери — ущільнення метафоротворення з виразними ознаками барокової культури пое­тичного мовлення — тяжів М. Бажан (1904-1983). Пізніша його творчість характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом («Руро-марш», «Протигаз», «Будівлі»).

Особливе місце в українській поезії посідають «неокласики» — неформальне товариство вільних поетів-інтелектуалів, до якого увійшли М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Юрій Клен (О. Бургардт). Для них характерне світосприймання, позначене рисами «аристократизму духу», тяжіння до гармонії між розумом і почуттям, до шляхетної культури художнього мис­лення. Тому закономірне їхнє захоплення досконалістю античної лірики, французьких «парнасців», представників російського «срібного віку», що поєднувалось із неослабним інтересом до укра­їнської класики. Своїми поезіями вони спростовували закиди вуль­гарної критики в нібито відстороненні від життя. «Неокласики» не дозволяли собі фальшувати ні принципом краси, ні принци­пом правди. Свідчення цьому — різьблені сонети й олександрій­ські вірші М. Зерова («Обрії», «Лукроза», «Київ з лівого берега» тощо). А такий сонет, як «Pro йото» (лат. «В обороні, на власний захист»), мав початкову назву «Молода Україна», містив есте­тичну програму національного відродження:

«Класична пластика і контур строгий, і логіки залізна течія — оце твоя, Україно, дорога».

Згодом «Україно» було замінено на «поезіє», що значно змінило смислове навантаження твору. Єдина збірка М. Зерова «Камена» (1924) — явище в українській літературі першої половини XX ст.

Могутнім життєлюбством і витонченим естетичним світовід­чуванням виповнилася також лірика М. Рильського, який праг­нув згармоніювати людську душу і природу.

«Неокласикам» було затісно в античних пейзажах, що їх вони накладали на київські краєвиди. Навіть почувалися незручно в канонічних віршованих формах, намагалися експерименту­вати з ними, як-от М. Зеров, зберігаючи при цьому чуття міри. Тому слід говорити про некласичну «неокласику» в українській поезії, позначену впливами інших стилів — неоромантизму, імп­ресіонізму, символізму тощо (особливо в доробку П. Филиповича та М. Драй-Хмари). Незважаючи на відсутність власної літератур­ної школи, «неокласики» здійснювали духовне оновлення нації, виводили її культуру з провінційного стану на широкі творчі обрії, дисциплінували емоційну стихію покоління «розстріляного відродження», спромоглися розкрити сучасність в її історичних рисах на відміну від «пролетарських поетів», котрі римували ідеологічні гасла, міфологізували так звану романтику буднів, вигадану в середовищі «Молодняка».

Те, що можна не брати участі у життєвій метушні, але пере­бувати в осередді світу, засвідчила лірика Є. Плужника. Він у хвилини душевного усамітнення знаходив зв’язки з потаєм­ними джерелами всесвіту. Ліричні медитації його збірки «Рання осінь» (1927) набували філософської місткості. Наступна його пое­тична книжка «Рівновага» була підготовлена до друку 1933 p., але побачила світ 1947 р. в Аугсбурзі (Німеччина), коли її автора вже було репресовано.

Ближчим за творчою вдачею до Є. Плужника був В. Свідзин- ський — постать, не дуже відома читачеві тих літ. Очевидно, певну роль відіграла тут скромність автора, притаманна справжньому талантові. В. Свідзинський володів проникливим і чуйним погля­дом на світ. Кожен його троп вражає витонченою грою розуму і почуття, глибиною національного міфобачення.

Єдина збірка В. Чумака «Заспів», у якій він оспівує револю­цію, вийшла після смерті автора.

В.     Еллан-Блакитний — один із зачинателів української радян­ської поезії. Редактор журналів «Шляхи мистецтва», «Червоний перець». Його перша поетична книга «Удари молота і серця» зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Які основні фактори визначали стиль поезії 20-х років?

•            Чому в 20-х роках поезія виходить на авансцену літературно- мистецького життя України?

•            Хто з письменників творив у річищі конструктивізму? Ство­ріть гроно: «Характерні ознаки конструктивізму».

•            Що вам відомо про творчість неокласиків?

Розвиток українського театру та драматургії

У становленні й розвитку нової драматургії неабияку роль відіграв український національний театр «Березіль», створений JI. Курбасом 1922 року. Навколо нього гуртувалися визначні пись­менники того часу: М. Куліш, М. Ірчан, І. Микитенко, Ю. Смо- лич, Ю. Яновський та ін. На сцені театру виставлялися лише ті п’єси, які відображали революційні події або торкалися проблем революційного оновлення світу чи людської душі. Новий україн­ський репертуар у театрі «Березіль» пов’язаний з драматургією Миколи Куліша, який був найвидатнішим драматургом двадця­тих і початку тридцятих років.

Переломною, справді епохальною стала вистава «Народний Малахій». Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драма­тургічне трактування теми України та її культури, яке запропо­нував Куліш у «Народному Малахії», було близьке Курбасові. Він бачив головну небезпеку для молодої української культури в тра­диціях філістерської самозаспокоєності та провінційної некуль­турності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм держав­них урядовців, монотонність стандартизації життя. Наступною п’єсою Куліша стала комедія «Мина Мазайло», п’єса про впер­тий захист українським міщанином свого зрусифікованого об­личчя.

Великий розголос мала й прем’єра п’єси І. Микитенка «Дикта­тура» (1930). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на «Березіль», які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх «помилок», переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрип­ника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режи­сер у таборі на Соловках.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Який театр відіграв неабияку роль у становленні й розвитку нової драматургії? Хто був його творцем?

•            Назвіть найвидатніших драматургів двадцятих і початку три­дцятих років.

Українська література за межами України.

Розвиток літератури на західноукраїнських землях У Західній Україні поети порушували суто українські су­спільні проблеми, одночасно відкриті всім естетичним новаціям свого часу. Вони гуртувалися навколо таких журналів і газет, як «Літературно-науковий вісник», «Дзвони», «Поступ», «Ми», «Нашакультура», «Діло» (із літературним додатком «Назустріч»). Для широких верств українців призначалися популярні книжки таких видавництв, як «Червона калина», «Хортиця», «Добра книжка», «Дешева книжка» та ін.

Досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич («При­вітання життя»), О. Турянський (поема в прозі «Поза межами болю») та інші.

Особливо своїм новаторським талантом вирізняється поет- імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Його збірки «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації» привертають увагу філософським осмисленням буття. Творчість Б.-І. Антонича дуже близька до поезії П. Тичини.

Вірними темі України, тонкими знавцями народних типів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Кру- шельницький, М. Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні романи і повісті, якими багата українська література цієї доби; романи й повісті «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Сумерк» Ю. Опільського, «Шоломи в сонці» К. Гриневичевої.

«Празька школа» — група українських поетів та письменни­ків, які після революції 1917 року та громадянської війни опи­нилися за кордоном, переважно в Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу. Представники «празької ніколи» — це передусім поети, покликані в літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них фор­мою самовираження, швидкого реагування, а проза — глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя.

Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визволь­них, нещасливих для України змагань 1917-1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об’єднати творчу енергію погромленого укра­їнства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товари­ством «Вінок» ухвалив програму журналу «Веселка» (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка.

«Празька школа» охоплює творчість Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза. Проза письменників, яких В. Державін назвав «празькою школою», вагома змістом, цікава формою.

«Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «арис­тократизму духу», стали осередком формування нового типу укра­їнця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскра­вим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

Першими ластівками на небосхилі «празької школи» були збірки Галі Мазуренко «Акварелі» та Ю. Дарагана «Сагайдак», що з’явилися 1925 року.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Що вам відомо про розвиток літератури на західноукраїнських землях?

•            Хто з представників західноукраїнської літератури вирізня­ється своїм новаторським талантом?

•            Що ви дізналися про «празьку школу» українських письмен­ників? Назвіть її представників.

Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати

У XX столітті стали помітні здобутки і втрати українського літературознавства, пов’язані з поразкою української національ­ної революції, приходом до влади більшовиків, насадженням марксистсько-ленінської ідеології, розколом літературознав­ства на радянське і емігрантське.

Здобутки вітчизняного літературознавства пов’язані з іменами

С.      Єфремова (1876-1939), М. Возняка (1881-1954), Б. Лепкого (1872-1941), М. Зерова (1890-1937), М. Грушевського (1866- 1934).

Найбільш відомою працею С. Єфремова є «Історія українського письменства», яка охоплює український літературний процес від найдавніших часів до 20-х років XX століття. У передмові до неї

С.      Єфремов писав:

«Історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з тво­рів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що станов­лять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчого таланту. Цим самим викидається за межі письменства усе, що ні змістом, ні формою не може слу­жити кільцем у ланцюзі літературного розвитку, не позначене печаттю творчості,— все те шумовиння в письменстві, що спли­ває наверх і пропадає, ніякого сліду не лишивши. Такий літе­ратурний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого».

Високо оцінюючи роль художньої літератури в історичному розвитку народу, С. Єфремов писав: «Письменство у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Кожне націо­нальне письменство, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетво­рює їх і виявляє тим самим натуру нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби. Письменство в цілому скрізь виступає обо­ронцем покривджених, утіхою од життєвої буденщини,— тією вті­хою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високе й вічне з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням сучасністю, невпинно жене людськість уперед і далі — все вперед і далі».

Є. Єфремов піддав критиці чотиритомну (шість книг) «Істо­рію літератури руської» О. Огоновського (1887-1894.) за «номен- клатурність» і брак «внутрішньої ідеї»; «Нарис історії україн­сько-руської літератури» І. Франка (1910) за «бібліографічний метод»; «Історію української літератури» М. Возняка (1920- 1924) — за «невиразність основних поглядів»; «Начерк історії української літератури» Б. Лепкого (1909-1911) — за однобо­кий підхід до літератури; «Нове українське письменство» Зерова (1924) — за «абстрактний, занадто загальний... і неплодючий метод аналізу літературного процесу».

Помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття зайняла праця М. Грушевського «Історія української літератури» (1923-1927). Використовуючи різні засоби аналізу (текстологічний, біографічний, порівняльно- історичний, лінгвістичний), М. Грушевський створив цілісну кар­тину розвитку української літератури, починаючи з усної народ­ної творчості, яка, на його думку, зародилася в IV-IX ст. н. е.

Досліджуючи літературний процес 20-30-х років, Я. Гордин- ський дійшов висновку, що літературознавство і критика потра­пили в «глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство», бо думка «підпорядковується партійним наказам: критика пере­ходить одверто на партійного жандарма». Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфі­кувала і знеособлювала літературу, вишукувала «ворогів народу».

Із 280 українських літературознавців, які писали у 20- 30-х роках, 39 знищено, 103 репресовано, 50 пропало безвісти, 74 припинили писати, 25 опинилися в діаспорі. Ідеологічне літе­ратурознавство мало деструктивний характер.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            3 чиїми іменами пов’язані здобутки вітчизняного літерату­рознавства?

•            Чому помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття посіла праця М. Грушев­ського «Історія української літератури»?

•            Як склалася доля українських літературознавців, які писали у 20-30-х роках?

Втручання компартії у творчий процес

1929-            го року багаторічна внутрішньопартійна боротьба в СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало тра­гічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністра­тивний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації.

23 квітня 1932 року ЦК ВКП (б) ухвалив постанову «Про пере­будову літературно-художніх організацій». У ній говорилося, що рамки чинних літературно-художніх організацій стали вже вузь­кими і гальмують розвиток художньої творчості. А тому було ухва­лено всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, об’єднати в єдину спілку радянських письменників з комуністич­ною фракцією при ній. Усі літературно-мистецькі угруповання були ліквідовані з метою створення єдиної Спілки. У справі літе­ратури це означало, що партія перебирає керівництво літерату­рою в свої руки. Гасло «пролетаризації» було відкинуте і йому протиставлене гасло «совєтизації».

Писати за директивними вказівками центральних органів партії стало обов’язком письменника, ухилитися від якого він не міг. «Хочу» не існувало, існувало тільки «мусиш».

Творчість стала регламентованою, наперед письменникові визначалися ідеологічні рамки, робилося соціальне замовлення — оспівувати «героїку» праці робітників і селян, показувати їх «кла­сове» чуття і ненависть до всього чужорідного, що не сприйма­лося комуністичним режимом. Література стала заангажованою і по-лівацьки тенденційною.

У цей час розпочалася полеміка про метод радянської літе­ратури. В. Коряк, Ф. Якубовський, Б. Коваленко, Я. Савченко,

С.      Щупак пропонували такі назви методу: пролетарський, діалек- тико-матеріалістичний, монументальний, героїчний, романтич­ний, соціальний. Перший всесоюзний з’їзд письменників ухва­лив назву соціалістичний реалізм. У письменницькому статуті відзначається, що цей метод вимагає від письменника соціаліс­тично усвідомленого, правдивого історично-конкретного відобра­ження дійсності у її революційному розвитку.

Такий підхід до літературної творчості збіднював, звужував творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верхо­венство історико-революційної, виробничої тематики.

У другій половині 30-х років у літературі утвердився вульгарно- соціологічний погляд на літературу, літературознавство і літера­турну критику. Історію літератури трактують як постійну боротьбу реалізму й антиреалізму. Під реалізмом розуміють правдиву в класовому розумінні ілюстрацію історичних процесів. Нереа­лістичні течії (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресі­онізм) оголошено буржуазними. З літературного процесу вилуча­ють твори ваплітян, неокласиків, футуристів, конструктивістів. Літературна критика підтримує письменників, відданих «справі пролетаріату».

Провідним методом у мистецтві став соціалістичний реалізм.

Соціалістичний реалізм (лат. socisalis — суспільний, real is — дійсний) — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму і так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві 1934- 1980 років. Термін «соціалістичний реалізм» з’явився 1932 року. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дис­кусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своє­рідність мистецтва доби соціалізму. Ф. Гладков, Ю. Лебединський пропонували назвати новий метод «пролетарським реалізмом»,

В.      Маяковський — «тенденційним», І. Кулик — революційно- соціалістичним реалізмом, О. Толстой — «монументальним», Микола Хвильовий — «революційним романтизмом», В. Полі­щук — «конструктивним динамізмом». Зустрічалися і такі назви, як «революційний реалізм», «романтичний реалізм», «комуніс­тичний реалізм».

Гостро сперечалися учасники дискусії і про метод: один має бути метод чи два — соціалістичний реалізм і червоний роман­тизм. Автором терміна «соціалістичний реалізм» був Сталін. Перший голова Оргкомітету СП СРСР Тройський згадував, що в розмові зі Сталіним пропонував назвати метод радянського мис­тецтва «соціалістичний реалізм». Завдання радянської літера­тури, її метод обговорювалися на квартирі М. Горького, у диску­сіях постійно брали участь Сталін, Молотов і Ворошилов. Таким чином, соціалістичний реалізм виник за сталінсько-горьківським проектом. Цей термін має політичний зміст.

Визначення методу вперше було сформульоване на І з’їзді письменників СРСР 1934 року. У статуті Спілки радянських пись­менників відзначалося, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури, він «вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її рево­люційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкрет­ність художнього зображення повина поєднуватися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих в дусі соціалізму». У цьому визначенні схарактеризовані типологічні ознаки соціаліс­тичного реалізму, сказано, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури. Це означає, що іншого методу не може бути. Соціалістичний реалізм став державним мето­дом. Слова «вимагає від письменника» звучать, як військовий наказ. Вони свідчать, що письменник має право на несвободу — зобов’язаний показувати життя «в революційному розвитку», тобто, не те, що є, а те, що має бути. Мета його творів — ідео­логічна і політична — «виховання трудящих у дусі соціалізму».

Визначення соціалістичного реалізму має політичний характер, воно позбавлене естетичного змісту.

Ідеологією соціалістичного реалізму є марксизм, в основі якого волюнтаризм — визначальна риса світогляду. Маркс вважав, що пролетаріат здатний знищити світ економічного детермінізму і побудувати на землі комуністичний рай.

У виступах і статтях партійних ідеологів часто зустрічалися терміни «бійці літературного фронту», «ідеологічна війна», «зброя». У новому мистецтві понад усе цінилася методологія. Серцевиною соціалістичного реалізму є комуністична партійність. Соціалістичні реалісти оцінювали зображене з позицій комуніс­тичної ідеології, оспівували комуністичну партію і її вождів, соці­алістичний ідеал. Фундаментом теорії соціалістичного реалізму була стаття В. І. Леніна «Партійна організація і партійна літера­тура». Характерною ознакою соціалістичного реалізму стала есте­тизація радянської політики і політизація літератури. Критерієм оцінки твору була не художня якість, а ідеологічний зміст.

Соціалістичні реалісти змальовували життя таким, яким хотіли бачити за логікою марксизму. У їх творах місто поста­вало як уособлення гармонії, а село — дисгармонії і хаосу. Уосо­бленням добра був більшовик, уособленням зла — куркуль. Кур­кулями вважали працьовитих селян.

У творах соціалістичних реалістів змінилося трактування землі. У літературі минулих часів вона була символом гармонії, сенсом існування, у них земля — уособлення зла. Втіленням приватно­власницьких істинктів часто виступає мати. В оповіданні Петра Панча «Мамо, вмирайте!» дев’яностоп’ятирічна мати Гната Голода довго і тяжко помирає. Але герой може вступити до колгоспу лише після її смерті. Сповнений відчаю, він кричить «Мамо, вмирайте!»

Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтеліген­ції поставали як жорстокі, аморальні, підступні.

«Генетично й типологічно,— відзначає Д. Наливайко,— соцре- алізм належить до специфічних явищ художнього процесу XX сто­ліття, що утворювалися за тоталітарних режимів». Це, за словами Д. Наливайка, «специфічна доктрина літератури та мистецтва, сконструйована компартійною бюрократією та ангажованими митцями, накинута зверху державною владою і впроваджувана під її керівництвом і постійним контролем».

Радянські письменники мали повне право хвалити радянський спосіб життя, але не мали права на найменшу критику. Соціалістич­ний реалізм був і жезлом, і дубинкою. Митці, які не дотримували норм соціалістичного реалізму, ставали жертвами репресій і терору. Серед них М. Куліш, В. Поліщук, Григорій Косинка, М. Зеров. Творчі долі таких талановитих митців, як П. Тичина,

В.      Сосюра, М. Рильський, О. Довженко, було скалічено.

Соціалістичний реалізм став по суті соціалістичним класициз­мом з такими нормами-догмами, як уже згадувана комуністична партійність, народність, революційна романтика, історичний оптимізм, революційний гуманізм. Ці категорії суто ідеологічні, позбавлені художнього змісту. Такі норми були інструментом гру­бого і некомпетентного втручання у справи літератури і мистецтва. Партійна бюрократія використовувала соціалістичний реалізм як знаряддя знищення художніх цінностей. Твори Миколи Хви­льового, В. Винниченка, Юрія Клена, Є. Плужника, М. Орсета, Б.-І. Антонина упродовж багатьох десятиліть були забороненими. Належність до ордену соціалістичних реалістів стала питанням життя і смерті.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Коли і з якою метою були ліквідовані всі літературно-мис­тецькі угруповання?

•            Коли відбувся перший з’їзд українських письменників? У чому виявився його негативний вплив на розвиток літератури?

•            Що таке «соціалістичний реалізм»? Назвіть його головні норми-догми.

•            Що сталося з письменниками, які не дотримували норм соці­алістичного реалізму?

«Розстріляне відродження»

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ «розстріляного відродження».

«Розстріляне відродження» — це літературно-мистецьке поко­ління 20-х — початку 30-х pp., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5 тис. письменників). Література «розстріляного відродження» позна­чена надзвичайним багатоманіттям стилів і жанрів. З великою енергією в літературі тоді працювали С. Єфремов, М. Зеров, М. Хвильовий, М. Куліш, Г. Косинка, М. Драй-Хмара, П. Фили­пович, Д. Фальківський, М. Семенко, В. Свідзинський та ін.

Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х pp. Українська творча інтелігенція 20-х pp. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випроста­тися і гідно явити перед світом свою культуру. Роздратовані цим, більшовики пустили в хід найганебніші засоби. «Нам треба укра­їнську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо — перестріляємо»,— так сфор­мулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі: якщо у 1930 р. друкувалися 259 українських письменників, то після 1938 р. їх залишилося тільки 36 (своєю смертю померли лише сім письменників). За підрахунками істо­риків літератури, 17 з них розстріляні, 8 покінчили життя само­губством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув’язненні. Зазнавав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинува­ченням в участі у міфічній українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо нама­гався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр «Березіль», арештували і розстріляли всесвітньовідомого режисера JI. Курбаса.

За приблизними підрахунками Юрія Лавриненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід, у 30-х pp. було винищено 80% творчої інтелі­генції, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї.

1930-             го року був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С. Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М. Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О. Довженка.

У романі «Третя рота» В. Сосюра проникливо сказав про мит­ців, які стали жертвою нелюдського більшовицько-сталінського терору: «Чесними й чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз у любові до народу, за яку вони пішли в безсмертя».

До митців «розстріляного відродження» відносять: Павла Тичину, Якова Савченка, Максима Рильського, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Василя Еллана (Блакитного), Василя Чумака, Майка Йогансена, Володимира Сосюру, Володимира Свідзин- ського, Михайла Драй-Хмару, Євгена Плужника, Миколу Бажана, Марка Вороного, Миколу Хвильового, Валеріана Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Миколу Куліша, Олександра Довженка, Леся Курбаса тощо.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Що таке «розстріляне відродження»?

•            Хто вперше запропонував термін «розстріляне відродження»?

•            Кого з митців відносять до «розстріляного відродження»?

Еміграційна література

Багато українських письменників через складні політичні умови в країні та переслідування владою змушені були покинути батьківщину. Але і за її кордонами вони продовжували працю­вати. Твори, написані українськими письменниками на чужині, становлять українську еміграційну літературу.

Та якщо в Україні повнокровному природному розвиткові мис­тецтва слова серйозно заважала політика й ідеологія більшовиків, які прагнули підпорядкувати собі духовну сферу, зокрема літера­туру, то митці з діаспори мали змогу вільно писати на теми, які в умовах тоталітарної держави були заборонені. Однією з най- трагічніших сторінок нашої історії є голодомор 1932-1933 pp. У своєму романі «Марія», написаномупо гарячих слідах 1933 року, Улас Самчук показує своє бачення причин голодомору та його наслідки. Твір він присвятив «Матерям, що загинули голод­ною смертю на Україні в роках 1932-1933». На прикладі одного села та родини письменник змалював життя людей до жовтневої революції та після неї, показав руйнування українського села, а разом з цим і моральних та духовних цінностей.

Ім’я Василя Барки чи не вперше стало відоме в Україні тільки 1991 року, коли вийшов його роман «Жовтий князь» — книга пам’яті жертв голодомору, мільйонів «безвинно убієнних» хлі­боробів. Цей твір — гнівний осуд тоталітарного режиму, твір- реквієм і твір-застереження.

Багато українських письменників, справжніх синів свого народу, зазнали переслідувань, морального терору і політичних репресій. І тільки опинившись далеко від радянської імперії, вони змогли розповісти правду всьому світові.

Іванові Багряному не довелося вигадувати ні головного героя ро­ману «Сад Гетсиманський», ні того, що з ним сталося і що довелося пережити. Бо Андрій Чумак — це сам Багряний. Уперше письмен­ника заарештували в Харкові 1932 року, звинувативши в укра­їнському націоналізмі. Під час слідства його запитали: «Бувши на нашому місці, що б ви зробили такому злочинцеві, як ви?» «Я б розстріляв,— відповів Багряний.— Коли ви дасте мені кілька років, то виховаєте з мене контрреволюціонера. Тож або відпустіть, або розстріляйте». Два роки і чотири місяці просидів він у тюрмі на Холодній горі. І не просто просидів: його було нещадно като­вано, бито, з нього вперто намагалися видобути необхідні зізнання, провокували, обіцяли, погрожували... Оцей досвід і став осно­вою роману «Сад Гетсиманський». Але Андрій, герой роману, витримав усі знущання, не зрадив своїх ідеалів. За ґратами, де, як запевняв напис на тюремних мурах: «Хто не був — той буде, хто був — той не забуде», Андрій Чумак усвідомив страшну за своєю суттю істину: «Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — це найпідліша з усіх істот».

Також великою популярністю користується і його роман «Тигролови», у якому змальовано жорстокі випробування та тор­тури безвинних людей у ГУЛАГах та їхній героїзм у боротьбі проти тоталітарного режиму.

Перевірка засвоєння учнями відомостей

•            Які твори становлять українську еміграційну літературу?

•            Назвіть письменників-емігрантів та їхні твори. Які теми, забо­ронені в радянській Україні, вони висвітлювали?

IV.        Систематизація й узагальнення вивченого

Закінчити речення

1.           Організація пролетарських письменників називалася... («Гарт»).

2.           М. Рильський входив до мистецького угруповання... (Неокла­сиків).

3.           Представником футуризму в Україні був... (М. Семенко).

4.           Перша організація письменників-футуристів мала назву... («Фламінго»).

5.           Літературна дискусія окреслюється... роками (1925-1928).

6.           Театр Леся Курбаса мав назву... («Березіль»).

7.           О. Довженко став творцем нового жанру — ... (кіноповість).

8.           Організація ВАПЛІТЕ створена... року (1925).

9.           Угруповання «Плуг» очолював... (С. Пилипенко).

10. У цей час проза стрімко рухалася від малих епічних форм (новели) до... (роману).

11.        Українських поетів міжвоєнного двадцятиріччя, які творили в Празі та Подєбрадах, називають... («празькою школою»).

12.        ВУСПП розшифровується як... (Всеукраїнська спілка проле­тарських письменників).

V.          Домашнє завдання

1.           Повторити матеріал уроку.

2.           Написати творчу роботу на тему: «Чим вражає мене розвиток літературного процесу в 20-30-х роках».

3.           Випереджувальні завдання для окремих груп учнів, які пра­цюватимуть над проектом «Пишемо монографію про письмен­ника». Кожен урок — міні-проект, який виконує певна група учнів.

Завдання для першого міні-проекту.

•            Зібрати докладну інформацію про життєвий і творчий шлях письменника.

•            Аналіз вірша «Ви знаєте, як липа шелестить...».

VI.         Підсумок уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон». Висловити свою думку з приводу почутого на уроці. Відповідь почніть словами: «Почуте на уроці викликає у мене такі думки...»